Віктор ЖИХ: Поряд з нами

Ці люди завжди поряд з нами. Вони ходять тими ж вулицями, мешкають у таких самих будинках, скупляються у тих самих магазинах. Вони такі ж самі, але трохи інші. Більш того, ви самі можете бути одним з них чи, усяке буває у житті, стати одних з них зовсім несподівано для себе. Це люди з інвалідністю або, як інколи кажуть, люди з обмеженими можливостями.

Звісно, з обмеженими можливостями ми всі. Комусь не вистачає грошей, комусь натхнення, комусь талановитості чи вдачі. Але обмеженість можливостей цих людей більш суттєва, бо вона перешкоджає їм у простих та звичних справах, які інші взагалі не помічають, бо увесь наш побут налаштований саме під наші фізіологічні можливості. Але не для них. Цим людям складно, чи взагалі неможливо,самостійно піднятися чи спуститися сходами, перейти вулицю по підземному переходу, сісти у громадський транспорт та виконати безліч інших речей, які ми з легкістю виконуємо автоматично, взагалі не замислюючись, як це треба робити.

Я вже чую, як деякі кажуть: «Ну от, знову про це! Вже побудували цих пандусів де лише можливо. Облаштували переходи та багато чого іншого. Скільки ж можна?». Ну що ж, дійсно, багато де облаштували та побудували. Але як побудували? Як облаштували?

Наприклад, у травні 2015 громадські активісти тестували доступність приймальні Вінницької обласної Ради для людей із інвалідністю.

Виглядало це так:

Потім так:

А наприкінці от так:

Долаючи пандус на інвалідному візку, волонтер обдер шкіру на руках і отримав синці на колінах.
До того ж треба додати, що волонтер людиною з інвалідністю не був. Принаймні до проведення тестування.

Звісно, влада відреагувала, підйомник поставили. Кажуть, зручний. Але постає інше питання, чого б цього не зробити зразу?

Чи от інший, доволі гучний випадок, що стався нещодавно у київському метро. Киянин з інвалідністю Дмитро Щебетюк, який об’їхав всю Україну автостопом і регулярно користувався громадським транспортом у столиці, доки не натрапив на примусовий “сервіс” у метрополітені.

У чому проблема? А у тому, що людина хотіла це зробити сама, а йому не дозволили. «Це було схожим на публічне зґвалтування» написав тоді Дмитро. «Такі правила користування ескалатором у метро» – відповіли йому. Дійсно, правила такі. Вони написані для того, щоб зменшити ризик травмування людини з інвалідністю. Травмування фізичного, так, але чи замислювалися автори інструкції над травмуванням психологічним, яке отримує людина у такій ситуації.

Коли під час тренінгу спецпроекту “Журналістика толерантності”, що проводився KyivPost та неприбутковою організацією The Media Development Foundation, я запитав Юлію Миронюк, представника ініціативи “Доступно UA”, що для неї важливіше – можливість отримати технічне чи медичне рішення, яке дозволить їй та іншим людям, що мають схожі проблеми, позбавитися їх, чи максимальна можлива допомога від держави у вирішенні питань з облаштування спеціальними пристосуваннями усюди, де це потрібно, вона відповіла – звісно що в першу чергу людина хоче позбавитися обмежень та мати можливість усі свої проблеми вирішувати самостійно. І саме з розумінням цього, на мою думку, у нашого суспільства найбільші проблеми.

Наведу ще один приклад. Впевнений, що мало хто знає про наявність на київському вокзалі спеціального підйомника з підземного переходу на платформи до потягів. А він є. Ось, будь ласка.


Це у переході
А це на платформі

Усе є: інструкція, кнопка виклику.

Я натиснув, але нічого не сталося, ніхто мені не відповів. Я натиснув ще раз, потім ще. Потім натиснув дуже-дуже сильно…. Але все рівно нічого не сталося. Скористатися підйомником людина не зможе. Треба буде комусь допомагати перевозити через колії. Тобто самій людині ні як! Хоча технічна можливість є.

Дійсно, на київському вокзалі можна викликати перевізника з інвалідним візочком. Він прийде, допоможе, допоможе безкоштовно! Можна й на вокзалі у Дніпрі (де підйомника нема). Але коли є технічна можливість людині зробити це самотужки, без сторонньої допомоги, то чому ні? Мабуть тому, що ті, хто проектує та будує пандуси, пише інструкції та виконує їх, роблять це для когось іншого, не такого, як вони самі. Вони не відчувають, що можуть самі водночас стати такими ж людьми з обмеженими можливостями і найбільше їх бажання буде мати змогу робити все так, як раніше, без сторонньої допомоги. Особливо в наш час, коли йде війна, що вже скалічила багато тисяч людей, військових та невійськових, дітей та дорослих, чоловіків та жінок.

Тому головне, на мою думку, це відноситися до людей з інвалідністю, людей з обмеженими можливостями так, як ви б хотіли, щоб ставилися до вас самих у такій ситуації. Тоді й підйомники будуть працювати, й пандуси нормальні будуватися. Треба розуміти, що вони – це ті ж самі ми. А ми – це й вони. І тоді все буде значно краще, бо порозуміння завжди краще співчуття.


Ця стаття є частиною спецпроекту “Журналістика толерантності”, створеного KyivPost та неприбутковою організацією TheMediaDevelopmentFoundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Проект став можливим за підтримки американського народу через Державну агенцію інтернаціонального розвитку Сполучених Штатів (USAID) та громадської організації “Internews”. Зміст матеріалів не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США, Інтерньюз та редакції.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*