Німецька громада Дніпра: історія сучасності

Зв’язки між долею німецьких народів та землею України має значно глибші історичні коріння, ніж ми уявляємо собі. Перші протогерманські племена бастарнів мешкали на території сучасної західної України ще у ІІІ-І сторіччі до нашої ери. А у ІІ-ІV сторіччі вже нашої ери майже на всій території нашої країни простяглась величезна імперія готів, відома як Імперія Германаріха.

Вона простягалася від затоки Куріш-Таф на Балтиці до Нижньої Ками, звідти – до Північного Кавказу (приблизно до Сочі), охоплювала Приазов’я, Крим, все Північне Причорномор’я до Дністра, а потім досягала пониззя Вісли. Величезна імперія Германаріха, рівна половині Римської імперії періоду розквіту, утворилася на основі етносимбіозу – спільного проживання племен (народів) в одному географічному ареалі, на умовах підпорядкування найслабкіших найсильнішому народу (готам).

Цікаво, що згідно з історичними дослідженнями, столиця цієї імперія, місто Данпарстад, відоме також як Архаймар, знаходилось на Дніпрі на південь від сучасного Києва. Як стверджують на підставі археологічних даних деякі історики, столиця готів на Дніпрі з високим ступенем імовірності знаходилася на території сучасного району Придніпровськ у місті Дніпро.
Однак сучасна німецька громада України, та, зокрема, Дніпра, формувалася не в ті стародавні часи, а значно ближче до наших днів, а саме починаючи з XVIII сторіччя.

Історія формування сучасної німецької громади України

Активне переселення німців на територію України починається у другій половині XVIII сторіччя після прийняття імператорського маніфесту від 22.07.1763 року.
Треба зазначити, що у ті часи єдиної німецької держави ще не існувало. На території майбутньої Германії у той час знаходилося декілька десятків незалежних країн, більшість з яких було невеличкими князівствами та королівствами, що весь час воювали між собою. Найбільшими німецькими державами у той час були королівство Пруссія та королівство Баварія. Безкінечні війни, що супроводжувались насильством та грабунком переважно сільського населення та особливих релігійних громад, зокрема менонітів, штовхали людей до пошуку більш спокійної та сприятливої атмосфери для життя, ніж у себе на батьківщини. Тому з цим періодом й пов’язана велика еміграція німців до Росії та Америки.
Переселенцям надавалася свобода віросповідання, звільнення на 10 років від податків (15–20 копійок за десятину землі), від військової і цивільної служби, право заводити фабрики, займатися торгівлею. Більшість переселенців облаштовували свої окремі поселення – колонії. Німці-колоністи отримували по 65 десятин землі на сім’ю та позику в 500 рублів, їм видавався ліс на будівництво, насіння для посіву. Усі колонії будувалися за зразком традиційних німецьких сіл: у центрі – кірха або церква, волосне правління, школа. Освіті приділялася особлива увага. У громаді завжди засновувалася церковно-парафіяльна школа. Викладання читання, письма, Закону Божого, арифметики, а в деяких школах – і географії, проводилося німецькою мовою.
Найбільше переселенців розміщується на півдні України та Криму. Зокрема у 1789 році до Катеринославської губернії прибули перші 228 сімей переселенців-менонітів і 900 осіб з Пруссії. У 1795 в Олександрівському повіті на річці Мокра Сура 17 сімей менонітів заснували селище Женвізе, а у 1797 у Новомосковському повіті 15 сімей утворили село Кронсгартен. З 1793 по 1796 роки у Новомосковський повіт та у місто Павлоград прибули 118 сімей німецьких менонітів.

Відмінними рисами німецьких колоній були національна єдність, солідарність і релігійність. Спільна робота на полях, відсутність земельних переділів, спланована закупівля сільськогосподарського інвентаря і посівного матеріалу, загальні дослідні поля і ферми племінної худоби дозволяли вирощувати багаті врожаї, отримувати прибуток від продажу вовни, розвивати торгівлю, підвищувати добробут колоністів. Головним заняттям німців було землеробство, виробництво зерна. У 1857 році німці становили 2,26 відсотків від усього населення Катеринославської губернії, 4,23 відсотка у Херсонській губернії, в Катеринославському повіті – 9,55 відсотків населення. А станом на 1897 рік німців (німецькомовне населення) складало більш ніж 2,3% від усього населення України, тобто приблизно 540 тисяч осіб, без урахування німецькомовного населення Галичини, яка у той час входила до складу Австро-Угорської імперії. З них на території тодішньої Катеринославської губернії мешкало понад 66 тисяч.

Незважаючи на важкі часи, які пережила німецька громада України в період між першою та другою світовою війною, станом на 1939 рік німецька громада була четвертою за чисельністю в Україні. Згідно з офіційними даними вона складала більш ніж 880 тисяч осіб. Райони їх компактного поселення розташовувалися здебільшого в центральних і західних областях, а також на півдні України. Однак друга світова стала для німецької громади України катастрофою. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941, на підставі сфабрикованих звинуваченнях у «державній зраді», «диверсіях» і «шпигунстві», влітку-восени 1941 року з Україні протягом декількох днів близько 500 тисяч етнічних німців депортували до Сибіру та Казахської РСР, у так звані “спец поселення”, які мало чим відрізнялися від таборів ГУЛАГу. Як й примусова праця у “трудармії”. Майже третина з депортованих загинула від голоду, сибірських морозів і важких умов життя.

Ті українські німці, котрим у центральних та західних областях України вдалося уникнути радянської депортації, вимушені були переїхати в 1943 році до Німеччини. Їх чисельність оцінюється близько 350 тисяч осіб. Таким чином, на території України під кінець війни майже не лишилося німецького населення. Після капітуляції Німеччини, більшість причорноморський німців, починаючи з 25.05.1945, вивезли у табори НКВС та на переселення до Таджицької РСР, Казахської РСР й Сибіру.

Реабілітація та повернення етнічних німців в Україну почалося лише після 1955 року. Однак остаточно всі громадські права були повернені примусовим переселенцям лише у 1972 році. Напередодні відновлення незалежності України чисельність німецької громади складала біля 38 тисяч. Однак за останні тридцять років чисельність етнічного німецького населення України постійно зменшувалася в наслідок, в першу чергу, еміграції до Німеччини. Зараз вона не перевищує 30 тисяч осіб. Суттєвого вдару по німецький громаді України завдала й російська агресія проти України, що почалась у лютому 2014 року. Напередодні агресії найбільша німецька громада мешкала у Донецьку. Недарма саме у Донецьку функціонувало Генеральне консульство Німеччини, яке, після окупації Донецька, вимушено було евакуюватися до Дніпра, де воно знаходиться й досі. Однак в наслідок агресії значна частина етнічних німців з Донецька емігрували до Німеччини. Лише невеличка частина переїхала до Дніпра, де зараз й мешкає найбільша німецька громада в Україні, яка, по деяким оцінкам, складає близько 3300 осіб.

Німецька громада міста Дніпра: історія та сьогодення

Історія німецької громади міста Дніпро, що за часів Російської імперії мав назву Катеринослав, а потім, до 2016 року Дніпропетровськ, є невід’ємною частиною історії німців України. З 1800 року у місті діяла Катеринославська контора опікунства іноземних переселенців, що була створена за розпорядженням Сенату Російської імперії. У її обов’язки входило надання допомоги тим, хто приїжджав з різних країн до Катеринослава. У 1865 році у місті мешкало 22846 жителів, з них близько 300 складали німці та меноніти. У 1897 населення Катеринослава становило вже 112,8 тисяч осіб, у тому числі 1438 німців. Етнічні німці внесли дуже важливий вклад у розвиток міста та усього регіону. З початку ХIХ сторіччя Катеринославськими губернаторами були П. І. фон Берг (1804–1808), барон О. Р. Франк (1823– 1833), А. Я. Фабр (1847–1857), граф О. К. Сіверс (1858– 1862), контр-адмірал Г. О. Вевель фон Крігер (1865), Є. В. фон Розенберг (1882), В. К. Шліппе (1890–1893), Ф. Е. Келлер (1900–1904), О. Б. Нейгардт (1904–1906), О. М. Клінгенберг (1906–1909). Етнічні німці складали значну частину інтелігенції міста. Серед них були визначні архітектори, вчені, лікарі та педагоги, й навіть визначні садовники. Значний внесок у розвиток міста зробив Карл Палипау, який склав на початку XIX сторіччя Генеральний план міста. А Катеринославський казенний сад, що виник на основі маєтку князя Г. О. Потьомкіна, досяг свого розквіту при німецькому садівнику Гуммелі, якому вдалося акліматизовати дерева, привезені з його ініціативи в 1821–1823 роках з Америки. Деякі з них ростуть у саду й досі. На початку XIX століття великою популярністю в місті користувався лікар К. І. Роде, а пізніше в Катеринославі були засновані міська амбулаторна і очна лікарні Я. Езау і Р. Ю. Вебера, хірургічна лікарня доктора Н. С. Ерліха, зубна клініка Вебера і Шрейдера

Але найбільш значимий внесок німецької спільноти у економічний розвиток краю. Далеко не всі знають, що відомий підприємець, дослідник-археолог, меценат та громадський діяч Олександр Миколаєвич Поль також був етнічним німцем. Саме він відкрив у 1866. Криворізьке родовище залізної руди. Якість і розміри її запасів визначав запрошений Полем професор Штріпельман з Гірничої академії Фрайберга. Багато в чому завдяки зусиллям О. М. Поля почалося будівництво Катерининської залізниці та мосту через Дніпро, яка з’єднала вугілля Донбасу з криворізькою залізною рудою і далі – з чорноморськими портами. У 1887 році Олександр Поль став Почесним громадянином Катеринослава. А у 2016 на честь Олександра Поля перейменовано один з головних проспектів Дніпра.

На рубежі XIX-XX сторіч у місті вже функціонувало багато заснованих етнічними німцями виробництв. Зокрема: лісопильний завод І. І. Фаста, миловарний завод І. І. Тевса, пивоварні заводи Боте і Е. Г. Дюмлера, цегельний завод С. Брука, гільзова фабрика Геллера, фабрика шиферу «Карл Гехтольд», фабрика масляних фарб і миловарний завод Ш. Штейнбока, технічна контора С. Є. Краузе. У Катеринославі наприкінці ХIX та на початку XX сторіччя працювали автомобільний гараж Я. І. Бермана, що поставляв нові автомобілі всіх існуючих тоді марок, склад машин технічного і електричного приладдя «Е. Вюглер і К», товариство для влаштування борошномельних млинів «А. Ерлангер і К».

Значна роль приділялась німецькій освіті як світській, так й релігійній. У місті діяли початкові німецькі училища: римсько-католицьке парафіяльне, євангельсько-лютеранське і менонітське, в 1880-х роках зведено нову будівлю школи-церкви. На добровільні пожертви в Катеринославі в 1866 була побудована кірха, яка отримала назву Кірха Святої Катерини.

Згідно з переписом, проведеним у 1926 році, у місті проживало 2445 етнічних німців. Діяли дві німецькі школи і одна школа-інтернат (закриті в 1938 р.). У 1935-1936 . у приміщенні тодішнього Дніпропетровського драматичного театру ім. Горького працював Дніпропетровський обласний німецький театр (донт).
Під час другої світової війни німецька громада Дніпра практично перестала існувати. Але з часом вона відродилася та зіграла досить важливу роль у післявоєнному відродженні міста. Серед визначних мешканців Дніпра – етнічних німців, в першу чергу слід згадати Михайло Кузьмича Янгеля – видатного конструктора ракетної техніки, Доктор технічних наук (1960), академік АН Української РСР (1961), академік АН СРСР (1966), двічі Герой Соціалістичної Праці (1959, 1961), М. К. Янгель на протязі багатьох років очолював КБ «Південне», яке приймало участь у створенні кілька поколінь високоефективних бойових ракетних комплексів і космічних систем, ракети-носії «Космос» і «Космос-2», більше ніж 70 різних типів космічних апаратів військового, наукового та господарського призначення

У 1990 році, за офіційними даними, в Дніпропетровській області проживало майже 6000 етнічних німців, але до 2001 чисельність громади знизилась до 3773 осіб (згідно з переписом), з яких близько 1100 чоловік – у Дніпрі (тоді ще Дніпропетровську). Зараз область займає перше місце в Україні за чисельністю німецького населення. У 1989 у місті Новомосковську Дніпропетровської області, вперше в СРСР, було зареєстровано Суспільно-політичне та культурно-просвітницьке товариство радянських німців «Відергебурт» («Відродження»).

А 26 листопада 1989 у Гірничому інституті Дніпропетровська пройшла перша установча конференція Дніпропетровського обласного товариства радянських німців «Відергебурт». У 1990 році у Дніпрі відновлена діяльність німецької євангельсько-лютеранської громади. У 2011 створено Товариство німецької молоді «Данпарштадт». Незважаючи на всі проблеми, з якими стикнулася Україна за роки своєї незалежності, і те, що жодна з них не оминула німецьку громаду Дніпра, громада продовжує існувати та розвиватися, вносячи свій вклад у подальший розвиток нашої країни. Нажаль, еміграція до Німеччини, в першу чергу молоді, дуже позначилась як на її чисельності, так і, значною мірою, на віковому стані. Все більше стає людей похилого віку, т.з. синьорів. Але люди продовжують жити активним життям, знаходячи у сучасному українському суспільстві свій, німецький струмочок, який вливаючись до потужного потоку багатонаціонального етнічного та культурного різноманіття нашої країни й далі збагачує її своїми особливостями.
Тож побажаємо їй успіху!

Віктор Жих,
Євген Жих
Дніпро
01.2021 р.

При підготовці цієї публікації були використані матеріали з архіву Дніпровського обласного товариства німців “Відергебурт” та книги “Німці Дніпропетровщини: історія та сучасність : [Документальні нариси]” – Д. : АРТ-ПРЕС, 2012. – 112 с. ISBN 978-966-348-305-4, творча група : В. А. Райнберг, Є. Є. Гессен, М. С. Забуга, О. М. Катічев.

Створення цієї статті фінансується в рамках проекту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.